Вівторок, 22.09.2020, 15:49
Вітаю Вас Гість | RSS
Головна | Реєстрація | Вхід
Меню сайту
Вхід на сайт
Пошук
Календар
«  Вересень 2013  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
30
Архів записів
Друзі сайту
  • uCoz Community
  • uCoz Manual
  • Video Tutorials
  • Official Template Store
  • Best uCoz Websites
  • Статистика

    Онлайн всього: 1
    Гостей: 1
    Користувачів: 0
    Новороздільське МУЮ
    Головна » 2013 » Вересень » 24 » Право на доступ до інформації: історія утвердження в правових системах світу
    14:23
    Право на доступ до інформації: історія утвердження в правових системах світу

    Існує нерозривний зв’язок між дотриманням права на доступ до інформації та якістю законодавства в цій сфері. Ухвалення спеціальних законодавчих гарантій щодо права на доступ до інформації суттєво поліпшує ситуацію з його забезпеченням. Сьогодні понад 90 країн світу прийняли закони щодо доступу до публічної інформації з-поміж 56 держав-членів організації з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ) право на доступ до інформації про діяльність влади на рівні конституції закріпила 21 країна, 45 держав-членів ОБСЄ мають спеціальні закони про доступ до інформації.

    Проте перш, ніж право на доступ до інформації знайшло своє втілення в правових системах багатьох країн світу та міжнародно-правових документах, воно пройшло у своєму розвитку декілька етапів. З-поміж значимих процесів та подій у цьому контексті можна виділити такі: зародження права на доступ до інформації в рамках свободи слова та друку.

    Перші законодавчі спроби закріпити право на доступ до інформації у Швеції, Франції, штатах Вірджинія, Массачусетс (США), Польщі (друга половинаХ ст.).

    Закріплення в конституціях європейських держав принципу публічності та відкритості при здійснені державної влади та повільне утвердження гласності в Російській імперії (хіх ст.).

    Визнання на міжнародному рівні свободи інформації фундаментальним правом людини (1948 р.). Закріплення права на доступ до інформації на національному рівні в країнах усталених демократій (70-ті р. хх ст.). Виокремлення права на доступ до інформації зі свободи інформації на міжнародному рівні (кінець 70-х – початок 80-х рр. хх ст.). Утілення права на доступ до інформації в посткомуністичних державах та країнах Азії та Африки, що розвиваються; продовження процесу прийняття законів щодо доступу до інформації в країнах західної Європи, а також розширення змісту права на доступ до інформації (почався з кінця хх ст.).

    Перший задокументоване епізод, що свідчить про прагнення володіти достовірною інформацією про події у своїй країні, відносять до періоду правління китайського імператора Тайцзун (627–649 рр.). під час свого правління імператор, щоб зробити діяльність чиновників прозорою, запровадив "імператорський цензорат” – особливу групу високоосвічених "учених чиновників”, які мали за обов’язок не лише вести облік розпоряджень та листування чиновників, але й критикувати уряд і самого імператора. Імператорський цензорат доповідав про факти халатності, порушень та хабарництва китайських чиновників. За відсутності засобів масової інформації цензорат у Китаї певною мірою виконував роль преси. С. Лембл стверджує, що існування імператорського цензорату було обумовлено гуманістичною філософією конфуціанства. Можна також висловити припущення, що імператор Тайцзун вирішив створити "імператорський цензорат”, бо розумів: свобода інформації вкрай важлива для здійснення ефективного управління.

    У слов’ян же бажання бути поінформованими проявилось у традиції виносити на загальне обговорення спірні питання колективного життя. Ця традиція існувала в древніх слов’янських містах, загалом для Європи право знати – це традиція, що розвивалася поступово: від зародження преси – до розуміння, що свободи преси замало, якщо держава всі відомості про свої справи зберігає в таємниці. Дослідження історії законодавчого закріплення права бути поінформованим дозволяє стверджувати, що незважаючи на те, що окремі його складові були визнані як суб’єктивні права ще у ХVІІІст., у цілому право на доступ до інформації як самостійне суб’єктивне право виокремилося з принципу гласності, свободи слова та друку в другій половині хх ст.

    Власна історія права на доступ до інформації починається з моменту прийняття закону Швеції 1766 р., що було результатом зусиль А. Чанденіуса, та закріплення "права знати” у французькій декларації прав людини і громадянина 1789 р. після Швеції право громадян бути поінформованими про дії влади було проголошено в декларації прав Вірджинії, прийнятій конвентом 12 червня 1776 р. (включена до конституції Вірджинії) та штату Массачусетс (1780 р.).

    Зокрема в декларації про права штату Массачусетс було передбачено, що "оскільки вся влада походить від народу, то окремі посадові особи й агенти уряду, яким доручається будь-яка влада, чи то законодавча, чи то виконавча або судова, є його представниками та повіреними, тому зобов’язані в будь-який час звітувати”. Окремі аспекти права бути проінформованим про дії влади були включені й до конституції США 1787 р., зокрема, в останній були проголошені такі способи інформування громадян, як публікація журналів про засідання парламенту США та звітів про надходження і витрачання усіх державних коштів.

    Опосередковане право бути поінформованим було проголошено також конституцією Польщі (1791). Зокрема, основний закон гарантував "вільному польському народу ... право нагляду за будь-якою виконавчою владою”. Це положення нагадує певною мірою положення Білля про права штату Массачусетс та французької декларації прав людини і громадянина, хоча у порівнянні з останніми із цієї норми складно вивести "право знати”.У науковій дослідницькій літературі зазначається, що декларація прав людини та громадянина (1789) і конституція Франції (1791) стали прикладом для наслідування в багатьох європейських країнах. Дійсно, у конституціях Бельгії (1831), Нідерландів (1848), Пруссії (1850), Португалії (1826), Швейцарії (1848) та інших європейських держав знайшли своє втілення положення щодо заборони цензури. Вони також проголошували свободу слова та друку (з певними обмеженнями, що були передбачені законом), публічність засідань парламентів (таємні засідання були винятком). У деяких конституціях, зокрема у конституції Франції, містилось положення, згідно з яким обговорення, що відбувались у парламенті, могли бути опубліковані. Наприклад, ст. 84 конституції Норвегії (1814) передбачала, що парламентські дебати мають публікуватися в пресі, за винятком випадків, коли парламент більшістю голосів ухвалить рішення про заборону публікації цих відомостей. Але на відміну від конституції 1791 р. та Якобінської Конституції (не була введена в дію), конституції інших європейських держав не закріплювали права вимагати звіту від службових осіб та права стежити за використанням податків. Тим більше вони не передбачали безкоштовний доступ до офіційних документів, як це було передбачено законом Швеції (1766 р.).

    Що ж до самої Франції, то хоча конституції 1795 р. та 1799 р. не проголошували право громадянина вимагати звіту від посадових осіб, проте вони встановлювали, що вищі органи державної влади зобов’язані інформувати громадян про свою діяльність. згідно зі ст. 64 Конституції франції (1795) "звіти про хід засідання (ради старійшин та ради п’ятиста) мають оприлюднюватися. Звітувати про свою діяльність повинні також урядові установи”. Статті 308, 310

    передбачали, що детальні списки всіх витрат, що були здійснені міністрами, а також всі надходження від податків та державних доходів мають публікуватися на початку кожного року. Опублікуванню підлягали також списки витрат окремих департаментів, витрати трибуналів, адміністрацій для розвитку науки та на громадські інституції. Оприлюдненню підлягали звіти про витрати бюджету.

    Конституція Франції (1799) встановлювала, що всі витрати міністрів мають оприлюднюватися (ст. 57). Можна стверджувати, що положення стосовно доступу до інформації, які містились у конституціях Франції кінця XVIII ст., були такими ж революційними, як і закон Швеції (1766 р.). Однак уже в тексті конституції франції (1848 р.) праву на доступ до відомостей про діяльність органів влади не знайшлося місця. Цю прогалину було певною мірою усунуто в прийнятому 29 липня 1881 р. Законі "Про свободу друку”.

    ХІХ ст. стало часом поступового утвердження права на свободу друку та принципу відкритості влади в більшості європейських країн. Причина, через яку

    лише у хіх ст. оприлюднення та поширення відомостей набуває важливого значення, коріниться, на думку дослідників другої половини хіх ст., головним чином у тих радикальних змінах, що їх спричинила французька буржуазна революція. Великий вплив на розвиток гласності мало також відродження економічного життя, процвітання виробництва. Держава хіх ст. потребувала безпосередньої участі громадян у здійсненні своїх функцій.

    На відміну від Франції та інших європейських країн, певні зрушення в бік більшої відкритості влади в російській імперії почали відбуватися лише в другій половині хіх ст. Зокрема, для публіки стали відкритими засідання міських дум та земських зібрань.

    Що ж стосується радянських часів, то відомо, що приховуючи справжні факти своєї діяльності, радянські диктатори водночас витрачали мільйони на пропаганду, аби виправдати своє правління в очах поневолених громадян.

    М. Батурин згадує, що так звана гласність з’явилася за бажанням тодішнього керівництва партії-держави й була дарована суспільству на зразок октройованої конституції. Більше того: сама гласність була не правом, а привілеєм. Гласність мала персоніфікований характер і надавалась у межах певного періоду часу, кампанії, теми або навіть конкретного матеріалу. Той факт, що певному авторові було дозволено вільно викласти власну позицію в статті, сам по собі не створював прецеденту ні для нього, ні для інших журналістів.

    У той же час уСРСР були громадяни, які боролися за свої права, зокрема й за «право знати». Рух за права людини в СРСР розпочався саме з руху за свободу слова та гласність. Днем народження правозахисного руху в країні "світлого майбутнього” вважається "мітинг гласності”, що відбувся 5 грудня 1965 р.

    В Україні правозахисний рух зародився на початку 1960-их років. Відомий радянський дисидент Василь Овсієнко розповідає, що правозахисний рух в Україні виникав як складова частина національно-визвольного: він поєднував у собі вимогу індивідуальних прав із "національними правами” – колективним правом на національно-культурну ідентичність та національну державність. Оскільки і культурні, і політичні домагання можна було формулювати та захищати лише за умови дотримання такого фундаментального права, як свобода слова, то захист прав людини стали вважати вирішальною для цього передумовою.

    9 листопада 1976 р. була створена українська громадська група сприяння виконанню Гельсінкських угод, серед пріоритетів якої, зокрема, було утвердження свободи слова та інформації. Членами-засновниками групи були, зокрема, Микола Руденко, Олесь Бердник, Петро Григоренко, Іван Кандиба, Левко Лук’яненко, Мирослав Маринович та інші, пізніше до групи приєдналися В’ячеслав Чорновіл, Василь Стус, інші відомі правозахисники та громадські активісти. Згідно з установчою декларацією групи її метою було знайомити українську громадськість із загальною декларацією прав людини та домогтися, щоб цей міжнародний правовий документ став основним у відносинах між особою i державою. Для вільного обміну інформацією та ідеями група домагалася акредитації в Україні представників зарубіжної преси, створення незалежних прес-агентств тощо. Група збирала інформацію про права людини в

    Україні і, спираючись на ст. 19 Загальної Декларації прав людини, поширювала її в СРСР та за його межі.

    У США на той час діяв Закон "Про адміністративну процедуру”(1946 р.), який передбачав, що матеріали офіційних протоколів слід оприлюднювати для громадськості. Однак цей закон фактично не гарантував права на доступ до урядової інформації. Зокрема, закон дозволяв урядовій структурі обмежити доступ до своїх документів, "якщо з’являються вагомі підстави” або "в інтересах самої громадськості”. Більше того: урядовець мав можливість приймати рішення про оприлюднення інформації залежно від того, чи запитувач документа мав причину бути ознайомленим із його змістом, а також залежно від того, як він (чи вона) збирався використовувати надану інформацію. Оскаржити відмову будь-якого урядовця було неможливо. Очевидно, що цей закон не міг задовольнити громадськість Сполучених Штатів, тому після тривалої кампанії, організованої конгресменом К. Моссом, який очолював комітет палати представників із нагляду за діями уряду, у 1966 році парламент США ухвалив Закон "Про свободу інформації” (Freedom of Information Act).

    Починаючи зі зламу ХХ-ХХІ ст. право на доступ до інформації здобуло законодавче визнання у посткомуністичних країнах, а також у низці країн Африки та Азії. Закони про доступ до інформації було прийнято в Албанії (1999 р.), Болгарії (2000 р.), Боснії та Герцеговині (2000 р.), Польщі (2001 р.), ПАР (2000 р.), та ін. Серед країн колишнього Радянського Союзу спеціальні закони, що регулюють порядок реалізації та захисту права на доступ до інформації, прийнято в Латвії, Литві, Естонії, Вірменії, Молдові, Азербайджані, Узбекистані.

    Дослідники відзначають дуже різну якість законів у країнах, що пішли шляхом закріплення права на доступ до інформації у законах. На практиці це означає ще ширший діапазон застосування цього права на практиці. Це пов’язано з низкою причин: різна ментальність та правова культура, різний рівень розвитку громадянського суспільства, різні мотиви, які спонукали до ухвалення таких законів у кожній конкретній країні (від осмисленої еволюції громадянських свобод – до імпортованого міжнародною спільнотою "щеплення”, яке має прискорити демократичні перетворення).

    Тим не менше еволюція світового права дозволяє зафіксувати узагальнене уявлення про важливість гарантій доступу до інформації, а також визнані міжнародні стандарти у цій сфері.

    Переглядів: 1533 | Додав: Novyj_rozdil | Рейтинг: 0.0/0
    Всього коментарів: 0
    Ім`я *:
    Email *:
    Код *:
    Створити безкоштовний сайт на uCozCopyright MyCorp © 2020