Принципи цивільного процесу - це основи системи норм цивільного процесуального права, це центральні, основоположні поняття, стержневі начала всієї сукупності процесуальних законів.

Принципи змагальності та диспозитивності є основними принципами галузі цивільного процесуального права.

У ЦПК закріплена і отримала подальший розвиток загальна тенденція цивільного процесуального права, що направлена на реалізацію передбаченого в ст. 129 Конституції України принципу змагальності як основної засади судочинства.

Разом з тим, це не означає, що законодавець відмовився від принципу процесуальної активності суду в цивільномупроцесі, а, навпаки, започаткував спробу збалансувати конкуруючі принципи диспозитивності, змагальності і процесуального рівноправ'я сторін, з одного боку, і процесуальну активність суду - з іншого. Про це свідчить положення ст. 10 ЦПК, за якою цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених Кодексом.

Таким чином, засада змагальності в цивільному судочинстві є засадою особистої автономії сторін у цивільному процесі. Від волевиявлення сторін повинні залежати дії суду в доказовій діяльності. Засада особистої автономії сторін, ініціатива і активність, а також їх самостійність в суді при захисті своїх прав і законних інтересів є наслідком самої суті цивільних прав, на захист яких і направлена діяльність суду як органу судової влади. Активне втручання суду в доказову діяльність сторін, без їх волі на те, суперечить суті і природі цивільних прав, які особа здійснює вільно, на власний розсуд. Це значить, що цивільне процесуальне законодавство зберігає і надає суду лише ті повноваження, здійснюючи які суд зможе створити змагальність сторін у цивільному судочинстві, а також забезпечити якісне відправлення правосуддя у цивільних справах.

При цьому суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи: роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених Кодексом.

Попередження судом про наслідки здійснення або нездійснення сторонами процесуальних дій потрібні у випадках:

- відмови від позову - провадження у справі закривається і повторне пред'явлення такого же позову не допускається;

- укладення мирової угоди - провадження у справі закривається, повторне пред'явлення такого ж позову не допускається;

- визнання відповідачем позову - ухвалюються рішення на користь позивача за наявності законних підстав для цього;

- визнання стороною обставин, якими протилежна сторона обґрунтовує свої вимоги чи заперечення, - остання звільняється від необхідності подальшого доказування цих обставин;

- ухилення від участі в експертизі та в багатьох інших нормах цивільного процесуального закону.

З урахуванням наведеного, посилатися на те, що сторони не довели обставин своїх вимог чи заперечень можливо лише у разі, якщо суд виконав свої обов'язки щодо сприяння сторонам у створенні змагального процесу через передбачені законом інструктивні, вказівні та забезпечувальні функції (обов 'язки) суду.

Отже, в першу чергу змагальність реалізується через процес доказування, тобто встановлення наявності чи відсутності обставин, якими обґрунтовуються вимоги і заперечення сторін, а також інших обставин, що маютьзначення для правильного розгляду і вирішення справ. Тобто він тісно пов'язаний з фактичною стороною справи (вирішенням питання фактів).

Принцип змагальності також реалізується в процесі обґрунтування сторонами своєї правової позиції (своїх вимог чи заперечень), тобто він пов'язаний з юридичною стороною справи (вирішенням питання права).

Таким чином, елементами змагальності є: 1) участь сторін в процесі; 2) обґрунтування ними своїх вимог і заперечень; 3) повноваження суду щодо забезпечення змагального процесу.

Слід також зазначити, що в окремому провадженні принцип змагальності діє не в повному значенні, фактично має місце наряду зі змагальним.

 У перекладі з латинського диспозитивність означає «розпоряджаюсь». Диспозитивність - це можливість осіб, які беруть участь у справі, вільно розпоряджатися наданими їм законом матеріальними правами та процесуальними засобами захисту.

Реалізація даного принципу визначає рух цивільного процесу. Так, наприклад, позивач вправі пред'явити позов чи утриматися від цього, змінити предмет або підставу позову, погодитися на укладення мирової угоди тощо. Принцип диспозитивності знаходить свій розвиток у численних нормах як процесуального, так і матеріального права.

Зміст принципу диспозитивності закладений у ст. 11 ЦПК, згідно з якою особи за своїм розсудом здійснюють належні їм права.

Виникнення цивільного процесу (відкриття провадження у справі) можливе лише за заявою заінтересованої особи, тобто фізичної чи юридичної особи, яка звертається до суду.

Принцип диспозитивності на стадії відкриття провадження у справі проявляється і в тому, що суддя вправі відмовити у відкритті провадження з підстав, передбачених законом.

Заінтересована особа розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Вийти за межі позову ЦПК не дозволяє.

Разом з тим, наприклад, згідно з ч. 2 ст. 166 СК одночасно з позбавленням батьківських прав суд може за вимогою позивача чи з власної ініціативи вирішити питання про стягнення аліментів на дитину. У відповідності до ч. 5 ст. 216 ЦК суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи.

Разом з тим, не є порушенням диспозитивності чи виходом за межі позову задоволення позову на меншу суму, аніж заявлені вимоги. Наприклад, при позові про право власності в порядку спадкування на обов'язкову частку можна зменшити частку, якщо в позові допущена або арифметична помилка, або позивач хоче більше, ніж дозволено по закону.

Зазначення в позові відповідача, предмет позову (матеріально-правова вимога до відповідача) та підставу позову (обставини, якими обґрунтовується вимога) визначає весь подальший хід процесу.

У контексті принципу диспозитивності немаловажне значення має і вибір заявником виду цивільного судочинства (виду провадження), в якому повинна розглядатися і вирішуватися та чи інша справа. ЦПК встановлено три види провадження: позовне, наказне і окреме.

ЦПК обмежує позивача (заявника) у праві вибирати за своїм розсудом вид цивільного судочинства, в якому буде розглядатися його справа і, таким чином, звужує у даних відносинах дію принципу диспозитивності.

Таке регулювання цілком виправдане, оскільки не допускає можливості зловживання з боку осіб, які звертаються до суду, своїми правами шляхом вибору найбільш привабливого для них (наприклад, з точки зору підсудності або при небажанні оплатити судові витрати) і яке ущемляє права інших осіб, які беруть участь у справі, виду судочинства. Від суду вимагається недопущення цього.

Наприклад, якщо справа підлягає розгляду і вирішенню у зв'язку з наявністю спору про право за правилами позовного провадження в суді за місцем проживання відповідача, то особа, що звернулася в суд, не має права подавати заяву за місцем свого проживання в порядку окремого провадження.