П`ятниця, 16.04.2021, 09:01
Вітаю Вас Гість | RSS
Головна | Реєстрація | Вхід
Меню сайту
Вхід на сайт
Пошук
Календар
«  Серпень 2013  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031
Архів записів
Друзі сайту
  • uCoz Community
  • uCoz Manual
  • Video Tutorials
  • Official Template Store
  • Best uCoz Websites
  • Статистика

    Онлайн всього: 1
    Гостей: 1
    Користувачів: 0
    Новороздільське МУЮ
    Головна » 2013 » Серпень » 1 » Міжнародні стандарти прав і свобод людини та їх національна імплементація
    10:19
    Міжнародні стандарти прав і свобод людини та їх національна імплементація

    Останнім часом у спеціальній літературі та й у загальній пресі досить часто використовується термінологічний вираз "міжнародні стандарти прав людини". Яке ж поняття вкладається у нього?

    Дефініцію можна сформулювати так: міжнародні стандарти прав людини - це закріплені у міжнародних актах та інших міжнародних документах певні показники цих прав, до досягнення яких заохочуються або ж зобов'язуються держави.

    Йдеться, отже, про своєрідні взірці ("еталони"), на які покликані орієнтуватись у своїй діяльності різні Держави та інші учасники суспільного життя. Показово, що у преамбулі Загальної декларації прав людини, яка зазвичай визнається найголовнішим джерелом таких стандартів, зазначено, що ця Декларація прийнята як "взірець, відповідати якому мають прагнути усі народи і держави".

    Щоб детальніше охарактеризувати зазначені стандарти, їх можна класифікувати за різними критеріями так:

    1) залежно від онтологічного статусу - номінальні (тобто термінологічні, текстові) та фактичні (змістовні). До перших належать "лише самі назви" (перелік, "номенклатура") прав і свобод людини, котрі використовуються у найрізноманітніших міжнародних актах, документах, а до других - зафіксовані у цих джерелах змістовні та обсягові (кількісні) показники таких прав і свобод;

    2) за сферою дії - всесвітні (загальнолюдські, глобальні) та регіональні (зокрема, континентальні);

    3) за характером обов'язковості впровадження - юридичні (тобто такі, втілення яких є формально обов'язковим для певних держав і може забезпечуватись застосуванням міжнародних санкцій) та морально-політичні (позбавлені формальної обов'язковості).

    Реалізація міжнародно-юридичних стандартів прав і свобод людини у внутрішньодержавну практику відбувається шляхом, так званої, імплементації.

    Взагалі, імплементація міжнародних актів - це здійснювана міжнародними і державними органами діяльність із втілення норм та інших положень цих актів у національну юридичну практику.

    Власне національна імплементація має місце тоді" коли таку діяльність здійснюють державні органи, вдаючись до відповідних національних юридичних засобів.

    Що стосується національної імплементації саме "право-людинних" міжнародних стандартів, то вона відбувається за такими стадіями:

    1. Державне визнання прав людини (шляхом їх проголошення, закріплення у Конституції та інших законах, участі держави у прийнятті та ратифікації відповідних міжнародних актів тощо).

    2. Етапізація здійснення прав людини. Йдеться про необхідність виділити серед них, по-перше, ті, для використання яких у суспільстві, державі вже існують усі необхідні загальносоціальні умови та засоби (передовсім економічні, матеріальні), або ж ті, реалізація котрих не вимагає відчутних матеріальних витрат. До цієї групи найчастіше належать права особистісні ("громадянські") і політичні. До другої групи, слід віднести права людини, здійснення яких, так чи інакше, вимагає значних витрат, насамперед матеріальних. Це зазвичай права фізичні (вітальні) й економічні. Якщо у розпорядженні суспільства, держави є засоби, необхідні для забезпечення реальності здійснення кожним громадянином певного права, що належить до другої групи, тоді така можливість може бути "обладнана" і юридичними гарантіями її використання, а отже, може стати повноцінним суб'єктивним юридичним правом.

    Уразі, коли "загальносоціальні" засоби поки що відсутні і мають поступово нагромадитися лише у перспективі, відповідне право людини може бути "названо", задекларовано державою лише як намір, мета, прагнення, що спрямує її діяльність на стимулювання поступового формування відповідних умов. Будь-які спроби гарантувати юридичними засобами те "право", яке соціальне (матеріально) не забезпечене, виявляться марними, виглядатимуть своєрідним державно-юридичним лицемірством, яке здатне продукувати юридичні ілюзії, правовий скептицизм і нігілізм, дискредитувати конституційне та інше законодавство. (До речі, про те, що права людини мусять забезпечуватися державою "поступово", у "максимальних межах наявних ресурсів", йде мова й у ст. 2.1. Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права).

    3. Інституціоналізація здійснення прав людини. Йдеться про утворення або визначення тих державних органів, інших державних організацій, посадових осіб, на які спеціально покладається обов'язок сприяння здійсненню (забезпеченню), охорони та захисту прав людини. Одним із напрямів діяльності тут виступає розширення юридичних та загально-соціальних можливостей "традиційних", тобто вже існуючих, державних структур (зокрема судових, прокурорських, інспекційно-контрольних), іншим же напрямом є запровадження нових інституцій (скажімо, в Україні - Президента як гаранта прав і свобод людини, Конституційного Суду, Уповноваженого Верховної Ради з прав людини).

    4. Інтерпретація та конкретизація юридичних актів щодо прав людини. Необхідність вдатися до цих "операцій" об'єктивно зумовлюється залежністю розуміння загальнолюдських "стандартів" (документів, у яких закріплено основні права людини) принаймні від:

    - рівня розвитку як людства в цілому, так і його окремих осередків, частин;

    - конкретно-історичних умов, за яких сформувалися і діють суб'єкти інтерпретації та реалізації прав людини;

    - специфічних групових інтересів тієї частини соціальне неоднорідного суспільства (а іншого нині і не існує), представником і виразником якої об'єктивно (свідомо чи несвідомо) виступає інтерпретатор відповідного міжнародного "стандарту" або ж закону держави.

    Інтерпретація та конкретизація законодавства з питань прав людини необхідна, зокрема, задля уніфікації його розуміння у державно-юридичному регулюванні, без чого неможливо забезпечити рівність перед державним законом усіх, на кого він поширюється. Надзвичайно важливого значення набувають ці операції й у визначенні наперед меж (обмежуванні) прав людини: такі межі залежать і від можливостей, накопичених суспільством на даний момент його розвитку, і від біологічних "параметрів" людини, і від прав інших суб'єктів суспільного життя - як індивідуальних, так і колективних (остання обставина прямо застережена у ч. 2 ст. 29 Загальної декларації прав людини).

    5. Процедуризація здійснення прав людини. Після закріплення у законі прав людини нерідко виникає необхідність дати відповідь на запитання: як саме їх реалізувати - якими діями, в якій послідовності, в якій формі, в якому порядку тощо? Без процесуального забезпечення такі права ризикують залишитися нездійсненими, навіть, якщо для їх реалізації в суспільстві вже існують необхідні загальносоціальні умови й засоби.

    У випадках, коли право людини може бути здійснене лише власними діями уповноваженого суб'єкта (скажімо, право на сповідування певної релігії), необхідності в юридичній процедуризації, зазвичай, не виникає. Коли ж суб'єктивне юридичне право (а отже, й відповідне право людини) не може бути здійснено без певних дій інших суб'єктів (наприклад, право на пенсійне забезпечення), процедуризація є конче потрібною. Юридичні "параметри" процедури зумовлюються, насамперед, сферою правового регулювання, галузевою належністю відповідного суб'єктивного права і виражаються в особливостях методу впливу на поведінку уповноважених та зобов'язаних осіб (це, зокрема, способи встановлення юридичних прав і обов'язків; ступінь визначеності, конкретності, формалізованості останніх; діяльнісні, матеріальні, часові та інші "фізичні" показники процедурних дій; засоби забезпечення процесуальних прав і обов'язків).

    6. Встановлення і реалізація юридичних засобів охорони та захисту прав людини. Засоби охорони спрямовуються на запобігання, зокрема, на перешкоджання чи унеможливлений порушень таких прав. (Прикладом може слугувати запроваджена з 1993 р. попередня державна реєстрація у Міністерстві юстиції України усіх відомчих нормативних актів, що стосуються прав громадян, без яких ці акти вважаються нечинними). Але ці засоби стають ефективними лише тоді, коли вони поєднуються із засобами захисту, тобто юридичними інструментами поновлення, "реставрації" порушених прав та притягнення до відповідальності осіб, винних у цих порушеннях. Без такого "оснащення" засоби охорони переважно не спрацьовують, не застосовуються, а отже, не досягають своєї мети.

    Незастосування у деяких випадках засобів охорони прав людини - одна з основних проблем у справі юридичного гарантування останніх в Україні. Відсутність у багатьох нормативних актах вказівки на санкції саме за невиконання (ухилення від виконання) службових обов'язків із застосуванням таких засобів, тобто за службову бездіяльність або ж невжиття санкцій навіть тоді, коли вони передбачені законом і виникли підстави для їх застосування, - ось головні причини їх безрезультативності. Такі засоби перетворюються на декларативно-пропагандистські акції, позбавлені гарантованого юридичного ефекту, а тому здатні лише дискредитувати закон, а не забезпечувати, гарантувати його реалізацію.

    Переглядів: 2270 | Додав: Novyj_rozdil | Рейтинг: 0.0/0
    Всього коментарів: 0
    Ім`я *:
    Email *:
    Код *:
    Створити безкоштовний сайт на uCozCopyright MyCorp © 2021