Поняття "інтелектуальна власність" розуміють у значенні, проголошеному в Конвенції «Про заснування Всесвітньої організації інтелектуальної власності», що підписана в Стокгольмі 14.07.1967 року. Ст. 2 цієї Конвенції стверджує, що "інтелектуальна власність" містить права, які відносяться до:

літературних, художніх і наукових творів;

виконавчої діяльності артистів, звукозапису, радіо і телевізійних передач;

винаходів у всіх сферах діяльності людини;

наукових відкриттів;

промислових зразків;

товарних знаків, знаків обслуговування, фірмових найменувань і комерційних позначень;

захисту від недобросовісної конкуренції;

всі інші права, що стосуються інтелектуальної діяльності у виробничій, науковій, літературній та художній сферах.

            Інтелектуальна власність - це формалізований результат творчої інтелектуальної діяльності, що надає його автору або особі, яка визначена чинним законодавством, право власності на цей результат, яке набувається, здійснюється і захищається відповідно до законодавчо встановлених норм і правил. Врегульовані законом суспільні відносини стосовно володіння, користування і розпоряджання результатами інтелектуальної творчої діяльності складають інститут права інтелектуальної власності.

Питання співвідношення права інтелектуальної власності та права власності належить до дискусійних питань національної правової доктрини права власності та інтелектуальної власності. Так, на думку одних науковців, не можна застосовувати правовий режим права власності, котрий складається з правоможностей володіння, користування та розпорядження об'єктами матеріального світу до нематеріальних носіїв результатів творчості. Тому до продуктів інтелектуальної творчості повинен застосовуватися режим виключних прав, зміст якого полягає у тому, що тільки творці цих продуктів мають право користуватися та розпоряджатися ними, за винятком випадків прямо передбачених законодавством.

Інша думка полягає у тому, що можна застосовувати право-можність володіння, користування та розпорядження до об'єктів виключних прав (інтелектуальної власності). Так, володіння означає перебування матеріалів у володінні суб'єкта інтелектуальної власності (не тільки творця); користування — це експлуатація матеріальних носіїв творчості відповідно до їх призначення; розпорядження — це надання власнику можливості визначити юридичну долю об'єкта правовідносин інтелектуальної власності.

Деяку ясність у це дискусійне питання спробував внести національний законодавець. У статті 419 ЦК України нормативно закріплюється два положення, що мають суттєве значення для його вирішення: 1) право інтелектуальної власності та право власності на річ не залежать одне від одного; 2) перехід права на об'єкт права інтелектуальної власності не означає переходу права власності на річ. 

Головними джерелами права інтелектуальної власності, що склали основу спеціального законодавства про інтелектуальну власність, стали Закони України "Про охорону прав на винаходи і корисні моделі", "Про охорону прав на промислові зразки", "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг", які набули чинності 15.12.1993 року.

            Основним законом, що регулює правовідносини у сфері авторських і суміжних прав, став Закон України "Про авторське право і суміжні права" від 23.12.1993 року. Питання правової охорони прав авторів знайшли відображення також у постановах Кабінету Міністрів України, у нормативних актах Державного підприємства "Українське агентство з авторських та суміжних прав".

            Принциповим моментом у розбудові законодавства про інтелектуальну власність є положення Конституції України, яка проголосила: "Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами інтелектуальної, творчої діяльності".

            Окрім цього право інтелектуальної власності міститься в Цивільному кодексі України, Книга IV якого має назву "Право інтелектуальної власності".

            Важливим джерелом права інтелектуальної власності також є міжнародні конвенції і договори, до яких приєдналася Україна.